Анна мовчала, не відриваючи погляду від полотна. Її пальці мимоволі ковзнули по щетинках пензля, але вона не могла змусити себе зробити наступний мазок. Макс мовчки стояв позаду, його присутність була майже відчутною на фізичному рівні. – Чому ви тут? – запитала вона, не обертаючись. – Я прийшов, бо бачу в тобі те, що ти сама не хочеш побачити, – відповів він. Анна кинула на нього погляд через плече, і в її очах спалахнули іскри обурення. – Ви надто впевнені в собі. – Можливо, – Макс знизав плечима. – Але інколи впевненість – це те, чого бракує іншим. Він підійшов ближче, і тепер між ними залишалося лише кілька кроків. Анна відчувала його погляд, як дотик, і це її дратувало. Вона звикла до відстані, до самотності, а цей чоловік ламав усі її бар’єри. – Я бачила ваші картини на виставці, – сказав він тихо. – Вони яскраві, живі, але це не справжнє. Те, що я бачу зараз, – справжнє. – Справжнє? – повторила вона з гіркою посмішкою. – Ви вважаєте, що розумієте мене? Макс подивився на неї так, ніби бачив її наскрізь. – Я розумію, що означає ховати біль, Анно. Ці слова потрапили точно в ціль. Її руки ослабли, і чашка, яку вона тримала, мало не випала. Макс вчасно підхопив її. Їхні пальці на мить доторкнулися, і від цього контакту серце Анни шалено закалатало. – Ви не маєте права говорити зі мною так, – сказала вона, відвертаючись. – Ти маєш право закритися, але я не піду, – відповів він. Його голос був м'яким, але рішучим. – Я буду поруч, поки ти не зрозумієш, що ти сильніша, ніж думаєш. Ці слова залишилися у повітрі, як відлуння. Макс зробив крок назад, залишаючи її з її думками, і повільно вийшов із майстерні. Анна залишилася одна, але цього разу відчуття було іншим. Вона дивилася на своє полотно й розуміла, що не може більше ховатися. Вона взяла пензель і зробила перший мазок. Потім другий. На полотні з'явилися нові кольори – темні й яскраві водночас. Вони говорили про неї більше, ніж вона коли-небудь дозволяла собі сказати. Макс мав рацію. Вона боялася справжності, але, можливо, настав час це змінити.